ФАЙНІ МАМИ: Розмова з Олею Турецькою
Сьогодні говоримо з мамою, яка вміє робити різні кольорові штуки зі скла, такі як замок, картина, фігурка чи портрет… Оля Турецька — художниця, мама і невтомна мандрівниця. І напевно через те, що вона дуже любить яскраві кольори, у неї такі різнобарвні роботи і вміння робити яскравим життя.
— Привіт Олю. Почнемо з того, що ти авторка казкових вітрин для “Майстерні карамелі” на вулицях Сербській і Краківській. Це роботи зі скла? Бо перше враження, що це такі солодкі карамельки :)
— Так думають не тільки діти, а й дорослі. Часом я на відкритті люблю спостерігати, як сприймають це люди. Стою в натовпі і слухаю, що кажуть. І часто чую: “Це все роблять з карамелі :)”
— Як тобі реакція людей?
— Ми вже зробили багато таких вітрин, більше, ніж 10 в різних містах України, оскільки це франшиза. Найбільше мені запам’яталося відкриття в Одесі. То була наша друга вітрина. На час роботи ми закрили вікна, поки тривав ремонт і встановлювали вітрину. І я вже так чекала того моменту, щоб відкрити її і подивитися, як воно виглядає з вулиці. Бо під час роботи я намагаюся це все розрахувати — як ці всі конструкції будуть разом поєднуватися?
І от цього дня, коли в Одесі відкрили магазин на Дерибасівській, в парку напроти було багато дітей. Вони побачили і зразу такі вигуки захоплення “А-а-а-а”, а тоді як почали бігти :) Обліпили всю вітрину і роздивлялися.
І переважно, всі перехожі підходять, бо їм цікаво, так багато кольору :) Недавно ми в Хмельницькому відкривали нову вітрину, то я навіть не змогла біля неї сфотографуватися, багато глядачів було…
— Скажи, де ти береш ідеї? Я сама, коли побачила цих кольорових і таких різних персонажів, тоді подумала, цікаво хто їх створив?
— Ідей є завжди багато, вони десь крутяться в голові. Для «Майстерні карамелі» хотілося зробити щось казкове. Від початку була ідея зробити замок, і до того ж, вирішили в кожному магазині робити інший. Навіть у Львові є дві вітрини, але вони різні. Можливо, на Сербській ще буде друге вікно. Є цікаві ідеї :)
Спочатку створюється образ, я малюю ескіз, а далі все додається. В мене завжди є багато ідей, і ще дуже бракує часу. Мабуть, тому що з цією роботою зараз жорсткі терміни.
Думаю, що дітям легко уявити цих персонажів, звірят у замку як в казці. Мені здається, що в дітей є така потреба через мистецтво уявляти, що ці герої, звірята мають свій світ, вміють розмовляти. І тому це дуже подобається і мені добре тут.
— Я читала, що в Львові ти працювала над кожною вітриною чотири місяці. Стільки ж часу зайняли інші вікна із замками?
— Це залежить від об’єму роботи. Бо кожна вітрина різна за габаритами. Найбільші вітрини в Одесі, Львові, Києві. Також ми робили велику вітрину в Братиславі. В Львові в нас було трошки більше часу, щоб обдумати все. Тоді багато часу пішло на створення макету, підготовку до роботи. Я працюю з чоловіком і все зробити двом людям просто не реально. Тому до нашої сімейної команди долучилося ще багато людей.
Є люди, які паяють скло, які роблять освітлення (світлодіодна підсвітка), є людина, яка робить механіку, щоб все працювало, рухалося. Діти дуже люблять спостерігати за трамвайчиком.
— Олю, ти художниця. Скажи, як ти прийшла до того, що твій матеріал для творчості це скло?
— Я виросла в сім’ї художників. З дитинства малювала і в мене навіть ніколи не було уявлення, що я можу бути не художником. Я малювала олійними фарбами живопис. І думала, що цим буду займатися завжди.
В коледжі я вступила на розпис і мені дуже сподобалася мозаїка, вітражі. Це були монументальні техніки. Там я і спробувала працювати зі склом, робила вітражі. І вже після коледжу захотілося далі цим займатися. Я вступила в Академію Мистецтв. Мені було дуже цікаво працювати зі склом.
На останньому курсі в мене народився син. І це надихнуло мене на тему дипломної роботи “Дитячі Сни”. Так тема казкових образів супроводжує мене і до тепер:)
Спочатку в мене не було своєї муфельної печі для спікання скла і це створювало певні складності у роботі. Зараз я вже маю свою піч, це дає мені можливість більше експериментувати і отримувати задоволення від роботи :)
— Я бачила фото з твої виставок. Такі різні картинки, фігурки, як правильно називати ці вироби?
— Ці картини, можна назвати декоративні панно, я знайшла таку зручну форму. Зі склом важко працювати у габаритних розмірах. Воно крихке, може легко тріснути, розбитись. З ним потрібно бути дуже обережним. Ну і є обмеження в розмірах печі. Одна з перших моїх робіт “Портрети”, це композиція з багатьох невеличких портретиків. Потім з’явилось багато інших робіт.
Ще зі студентських років я брала участь у різних виставках. Остання, де я брала участь, це “Art Expo New York”. Тут в Львові була персональна виставка і ще спільна родинна виставка. У нас в родині всі художники: мама, тато, я і брат. Він фотограф. На нашій родинній виставці був живопис, фотографія і вироби зі скла.
Кожен з нас дуже різний і це видно в творчості. Мама малює реалістичні картини, натюрморти, портрети, все промальовано, чітко. Тато ж малює в такому абстрактному стилі — багато емоцій, кольору, а брат представив чорно-білі фото. Мої роботи дуже кольорові, яскраві…
— І ще кілька слів про “Родинну виставку”, де вона проводилася?
— Звичайно у Львові. Ще вона була в Кіровограді, це рідне місто моєї мами. Далі в Одесі, Києві.
— Як твоя професія впливає на тебе як маму, дружину? І як ти все це поєднуєш у своєму житті?
— В мене чоловік не з творчого середовища. Спочатку в нас було трохи конфліктів, бо я творча натура, а він звик виконувати чіткі задачі. А потім так вийшло, що він хотів змінити роботу, бухгалтерія йому набридла і я сказала, щоб він працював зі мною в майстерні. Чоловік і так часто приходив, бачив, як все робиться, сам пробував. А тоді я повністю його переманила до себе і ми тепер постійно разом. Я вже й не уявляю, як це без чоловіка можна працювати цілий день.
Напевно, я відкрила в своєму чоловікові таку творчу особистість, що йому добре створювати щось своє. І зрештою йому завжди подобалося робити щось руками. Але спочатку освіта економіста, потім робота і це все затягує. Але десь всередині живе здатність творити.
А ще творчість — це не так, як в людей, які ходять на роботу, а потім мають вільний час. Тут немає такого, тому що фактично робота стає життям. Буває, що є бажання працювати на вихідних, в суботу або хочеться працювати до пізньої ночі.
Інколи хтось з моїх друзів ображається: ми йдемо гуляти, а ти не маєш часу, працюєш. І так дійсно буває, коли є певний термін, то я можу повністю сидіти в роботі з головою. І в цьому темпі мені крім роботи вже нічого не потрібно і можна нікуди не йти.
Я би хотіла навчитися вставати о 6 годині, щоб працювати зранку. Але не можу :) Мені добре працювати, коли всі вже сплять і я можу повністю сконцентруватися. Але це також важко робити, оскільки зранку потрібно вставати, завезти малого в школу. Тому мені пощастило, що мій чоловік це все зрівноважує :)))
Бо творча людина може літати в своїх думках, ідеях. А більш прагматичні люди можуть це все приземляти і вирішувати потрібні на сьогодні речі, побутові справи.
— Олю, розкажи за свого сина. Як він впливає на вашу творчість і які задатки ви в нього бачите?
— Він дуже цікавий хлопець. Раніше мені здавалося, що його не тягнутиме до малювання, він цього не показував. І я не знаю, ким він вирішить стати, але я підтримуватиму його вибір. Мабуть, зараз ще рано говорити про схильність до якогось заняття. Він любить фантазувати, і малювання в нього йде якимись такими напливами, хвилями.
Маркіян любить приходити до мене в майстерню. Бере нарізані шматочки скла і складає щось своє. Виходять дуже цікаві композиції, фантастичні тварини. Часом я йому спікаю ті речі, які він сам зробив. І на власному прикладі бачу, наскільки діти вільні — їхній мозок творить без впливу тих стереотипів, під впливом яких є дорослі.
Був такий період, що раніше я проводила майстер-класи для дітей, в період, коли ще був маленьким син. Частину часу я працювала в майстерні, а кілька годин займалася з дітьми. Це був живопис, малювання в різних техніках, ліпка з полімерної глини, декупаж.
Згадую тепер цей дуже цікавий досвід і хочу туди повернутися. Але мої теперішні заняття забирають практично увесь час.
— Скажи, а дітям цікаво працювати зі склом чи це варто пробувати вже у дорослому віці?
— В мене на заняттях були діти старші й молодші разом в одній групі. І вони бачили мої роботи, їм дуже хотілося самим спробувати зробити щось зі скла. З меншими ми складали мозаїку з готових шматочків скла. Для старших діток були майстер-класи, але я постійно дивилася, щоб вони не порізалися інструментом, все показувала, пояснювала.
Спочатку вони думали, що склоріз тримати в руках дуже легко. Але працювати ним не дуже просто. І різати скло треба обережно. Ми одягали окуляри, говорили про правила безпеки.
Десь після десяти років, діти вже більш терплячі, готові докласти зусилля, щоб зробити свій виріб. Ми з дітьми тоді робили кошички. Їм дуже сподобалося.
— Олю, в Львові є гуртки чи майстерні, де діти могли б ознайомитися з роботою зі склом?
— Зараз величезна кількість навчальних студій, майстер-класів, але більшість з них стосуються малювання, а щодо роботи зі склом, такого немає. Хіба це щось поодиноке. Про якусь школу чи окремий курс навчальний я не чула.
Ну і це зрозуміло. Потрібне спеціальне обладнання. Один склоріз на кількох дітей — це мало. Кожну дитину потрібно забезпечити матеріалом, інструментами (що доволі дорого)…
— Олю, як ти ставишся до мобільних розвиваючих ігор для дітей? Твій син бавиться?
— Взагалі, я дуже упереджено ставлюся то того, що може викликати залежність. Бо сама залежність — це погано. І в сучасному світі таке є в дітей та дорослих.
Спочатку, поки Маркіян був маленьким, ми не давали йому мобільних ігор. І я думаю, що оскільки діти швидко схоплюють, то він нічого не втратив. Йому достатньо один раз спробувати пограти гру, він все вловлює.
А спочатку син бавився іграшками. В нього був уявний друг — робот. І це було дуже кумедно, бо він казав, що це робот навчив його нового вірша чи ще щось. І якщо була можливість вибрати якусь іграшку, він вибирав робота.
Зараз він бавиться мобільні ігри, але без фанатизму. І якщо доходить до ігор, то я хочу, щоб це були розвиваючі та корисні. Мабуть, ще від планшета залежить, що туди можна встановити. В нас є Kindle Fire. Інколи син каже, що не зміг встановити гру. Але в цьому він з татом розбирається, грає ігри на його телефоні. А мені показує вже ті, які він має і які бавиться.
Він встановив і ваші ігри, та що для найменших, то виявилася занадто легкою, а музична “Всяка Музяка” нам всім сподобалася дуже. Останнє, що він скачав, це шахи. Це йому дуже згодилося на відпочинку, коли ми багато часу були в дорозі. І він ніби багато часу бавився, але я знаю, що це корисні ігри.
— Ти встановлюєш обмеження в часі: коли і скільки можна бавитися?
— Це дуже важливо — не забороняти повністю. Бо це буде таке подавляння всередині. І проявиться в старшому віці або буде набагато гірше.
І коли син мені каже, що хоче трішки побавитися, я не забороняю. Але я знаю такі випадки, коли дитина прибігає зі школи — їсти не хоче, хапає планшет і все. Дитина нічого не чує, нічого не бачить, ні уроки робити, ні гуляти. І тоді батьки починають вигадувати, що планшет зламався, ховають його від дитини.
— Олю, скажи, наскільки строго ви виховуєте сина?
— Я зовсім не строга, мабуть, занадто добра. Думаю, що хлопців потрібно виховувати інакше, ніж дівчат. Мабуть, добре було, якби в мене була спочатку дівчинка, а потім хлопчик :)
Я просто дуже люблю сина і не можу цього стримувати. Мені хочеться його пожаліти, бо він ще маленький, подбати. Але це вже формується особистість.
Мій чоловік також не є строгий у вихованні. Звичайно, якщо я прошу розібратися з якоюсь ситуацією більш строго, він суворіший за мене.
Але я бачу, що для сина також важливо щось робити для мене і загалом він слухняна дитина. Але якщо щось зробить не так, я не можу ображатися на нього чи злитися. Можливо навіть, мені би варто було бути більш жосткішою в певних моментах. Але ми є такі, які ми є, і вже інакше не буде :)
— Як ти вважаєш, що з собою приносить материнство у життя жінки? Як це було в тебе?
— Коли Маркіян народився, я відчула, яка це величезна любов. Це таке сильне відчуття для мами, коли для дитини вона — це все. І життя без дітей я просто не уявляю.
Поки ти не народиш дитину, немає розуміння, що це таке. Чужі діти можуть дратувати якось поведінкою не такою. Але народжується дитина і ти дивишся на неї як на чудо! Я дивилася на ці ручки, ніжки, такі маленькі і гарні. Це наскільки наповнює зсередини. Я думаю, що жінку нічого більше так не збагачує внутрішньо. Мені здається, що якщо немає дітей, то є якась пустка всередині.
Є щось, що незаповнене і скільки б ти не робив досягнень, проектів, подорожей, відпочинку, активностей, цей заповнений світ не є повний без любові та без дитини. І з появою дітей батьки по-іншому дивляться на світ.
Я хочу ще дітей, і зараз думаю, цікаво, як це любити більше, ніж одну дитину :)
— Ти вважаєш, що діти цілком вписуються в життя дорослих і не обмежують їх?
— Є люди, які думаю, що діти — це тягар. Навіть об’єднуються в групи childfree, які не підтримують народження дітей. Я собі думаю: “Як таке можна говорити?” І оскільки у них немає дітей, вони цього не знають.
Для мене кудись їхати, подорожувати з дитиною — це взагалі не проблема. Навпаки, це дуже цікаво.
В мене є подруга, яка завжди мріяла мати брата чи сестру. І мені видається, що добре мати як мінімум двох дітей. От в мене є брат і це класно. Це така підтримка. І ти знаєш, що нехай на відстані, але це рідна людина, твоя рідна душа.
— Розкажи про ваш сімейний відпочинок. Хто у вас ведучий в цьому?
— Я дуже люблю подорожувати. Це моє найбільше захоплення. І загалом я не так багато часу проводжу вдома. То в майстерні, то кудись їдемо, в будні також кудись виходимо. В більшості випадків, планую поїздки я. Єдине питання було з візами, бо переважно то в мене була, то в чоловіка. Тепер нам обом відкрили візи.
Цього літа ми були в Хорватії. Я була за кермом і тоді подолала страх перед великими відстанями. Машиною дуже класно подорожувати, бо можна будь-куди заїхати, побути скільки потрібно.
Перед цим я в неті шукаю, куди краще поїхати, на booking резервую. Потім показую чоловікові — тобі подобається? Він такий — все подобається:) Я вичитую всю інформацію про цікаві місця, відгуки мандрівників.
Взимку ми їздили в Угорщину також машиною. Були в маленьких містечках, в Будапешті. Син дуже зацінив музей історії природи, де він побачив величезну колекцію каміння. Маркіян цікавиться кристалами.
— Як тобі подорожувалося з малим сином?
— Тоді ми поїхали автобусним туром в Болгарію. Було складнувато. Але ми взяли з собою все, що потрібно (горщик) і відпочинок вдався.
Зараз він старший і з ним цікаво. Ми разом ходили в печеру. І він стільки всього бачить, розповідає. Я не уявляю, що поїду без дитини в подорож, а потім буду весь час думати, як він там вдома?
Наші друзі такі, що підтримують це. А ще від оточення багато залежить. Ми підтримуємо один одного, навіть заряджаємо на нові поїздки. Бо один побував, і вже решта хочуть :)
— Що тобі найбільше запам’яталося з мандрівок?
— Коли мені було 15 років мене з братом батьки відпустили в Францію з християнською общиною в автобусну подорож. Ми їхали в Люрд, але по дорозі заїжджали ще у Париж, Венецію, невеличкі містечка.
Я вдячна батькам, що вони не побоялися нас, ще дітей, відпустити. Бо це мої спогади на все життя! Як ми гуляли по Монмартрі, як поїхали у новий район Парижу і брат робив фотографії, а потім ми не знали, як повернутися до групи :)
Потім ще була така пам’ятна поїздка в Мілан з подругою у 2000-му. І на 4-му курсі я їздила в Китай. У мене був одногрупник з Китаю і він запросив до себе усіх бажаючих з нашої групи. Це була поїздка як на іншу планету. Також запам’яталось поїздка в Венецію на Бієнале Сучасного мистецтва, то було море вражень. Це було пару років тому, тато зібрав нас всіх в таку сімейну подорож.
Я пригадую поїздки вже з студентських часів, бо в дитинстві ми мало їздили кудись. А вже пізніше після вступу в Пласт були походи в Карпати і ночівки в наметі.
Мені так видається, що людина, яка не подорожує, як читач, який має одну книжку. І є люди, які кажуть, що зараз можна весь світ побачити з екрана телевізора, комп’ютера, мені здається, що набагато цікавіше це побачити на свої очі, пережити цю мандрівку.
А ще мені цікаво кожен раз їхати в нове місце. Немає такого, що мені так сподобалося десь і я вже завжди тягнуся в це перевірене місце. Нам було класно в Хорватії, але цього літа я хочу щось нове! Я не розумію, як можна вісім років їздити в одне й те ж місце на відпочинок.
— Хто для тебе є кумиром або просто хорошим прикладом у житті?
— В мене кумирів якось ніколи не було. В дитинстві я мала багато книжок, і там знаходила героїв, які мені подобалися. Коли малювала живопис в шкільні роки, то захоплювалася художниками доби відродження також моїми улюбленими художниками були — Огюст Енгр, Вільям Бугро, Прерафаеліти…
Але я бачила їх тільки в книжках. Коли художник малює копію, то він сам вчиться. Але в книжках не побачиш цієї техніки. А вже коли я побувала в Америці, то побачила найкращі картини в Метрополітен музеї. Там я побачила на живо величезну картину Енгра “Портрет принцеси де Броглі”. Я її малювала в дитинстві. І тепер, коли я побачила, як це промальовано, я розумію, що треба бачити картини вживу, щоб їх потім спробувати намалювати. Для мене це були неймовірні переживання. Можливо, що то було тільки дитяче захоплення, але це багато мені дало.
Мені близькі люди, які вірять в те, що вони роблять і йдуть до своєї цілі. Такими людьми я захоплююся! Людьми, які власною працею досягають визнання і знаходять своє місце в житті. Тими людьми, які живуть активно і наповнено: сім’я, цікава робота, хобі, захоплення, подорожі…
— Олю, яким було твоє дитинство?
— Я виросла серед олійних фарб і розчинників.)) В нас було досить не велика житлова площа, але мамі вдавалось організовувати домашній побут і малювати вдома. Я не ходила в садочок. Дуже любила м’які іграшки, в мене був улюблений плюшевий ведмедик, з яким я спала. Мама була досить строга і я часто бавилась так тихенько, щоб їй не заважати працювати. Тато часто розповідав нам різні історії перед сном, які сам видумував. І ми з братом завжди чекали їх з нетерпінням.
Я думаю, що це добре, що дітям зараз більше всього дозволяють. Я думаю, що дитина має право на свою думку. Але батьки часто роблять так, як їм хочеться і як їм буде зручно. Щоб діти були слухняні, говорили тоді, коли потрібно і те, що потрібно. Дітям важливо, щоб їх поважали!
— Твоє побажання усім батькам та діткам:)
— Батькам бажаю побільше часу на своїх дітей! Бо дитина росте, і поки вона біля тебе, ти маєш можливість спілкуватися, бути поруч і насолоджуватися кожним моментом.
Усім бажаю багато любові та радості від життя! Доброго спілкування один з одним, вміння слухати один одного, підтримувати і навіть просто почути.
Кажуть, що не можливо виховати щасливих дітей, якщо ти сам не є щасливим. Тому найважливіше — це любити себе і знайти своє щастя. А щоб полюбити себе, треба побачити свою внутрішню дитину — таку милу, класну, чудову, як можна цю дитину не любити? І далі ця любов переноситься на себе і йде прийняття себе, а відповідно і знаходиться гармонія.
Nravo Kids зичить Олі та її родині натхнення та плідної творчості!!! Нехай життя дарує багато щастя та позитиву :)
